Синодальна Церква – це Церква слухання
Папа Франциск про значення синодальності у Церкві та для світу
17/10/2015 16:53
Церква та Синод – це два синоніми, тому що Церква є нічим іншим, як спільним шляхом вперед Божого люду. Про це та про інші аспекти синодальності говорив Папа Франциск, виступаючи під час урочистої академії у Ватикані з нагоди 50-річчя встановлення Папою Павлом VI ватиканського Синоду Єпископів. Святкова понад тригодинна зустріч відбулася 17 жовтня 2015 р. у залі Павла VI у Ватикані і під час неї виступили Генеральний Секретар Синоду Єпископів та кардинали, які представляли всі континенти світу.
У промові, яку оглядачі окреслили, як одну з найважливіших в його понтифікаті, Святіший Отець підкреслив, що у «синодальній Церкві також і Петрове служіння може отримати більше світла», закликаючи до «здорової децентралізації», адже Папа не повинен заміняти місцеві єпископати у розпізнаванні викликів, які притаманні їхнім теренам.
Слово «синод» етимологічно означає «разом прямувати вперед». За словами Святішого Отця, від Другого Ватиканського Собору до актуального Синоду про сім’ю «ми дедалі глибше досвідчували необхідність та красу шляху, здійсненого разом». І саме тому, від початків свого понтифікату, він намагається належно оцінити синод, «який становить одну з найцінніших спадщин» Собору.
Папа пригадав, що його блаженний попередник Павло VI задумував ватиканський Синод, як «відтворення картини вселенського собору, відображення його духа та методу», а святий Іван Павло ІІ дбав про те, щоб «колегіальна душпастирська відповідальність» могла «якнайповніше виразитися під час Синоду».
«І ми повинні далі прямувати цим шляхом, – сказав теперішній Наступник святого Петра. – Світ, в якому ми живемо і який покликані любити та йому служити, незважаючи на його протиріччя, вимагає від Церкви посилення спільних зусиль в усіх сферах її місії. І саме шлях синодальності є тим шляхом, якого Бог очікує від Церкви третього тисячоріччя. Те, чого Господь від нас очікує, деякою мірою вже вміщено у слові “Синод”. Спільно прямувати вперед – миряни, пастирі та Єпископ Риму – це поняття легко висловити, але не так легко впровадити у життя».
Святіший Отець звернув увагу на «чуття», яке має Божий люд в розпізнаванні «нових шляхів, які Господь відкриває перед Церквою». Силою Божого помазання він є святим та «непомильним in credendo (в акті віри)», і саме цим керувався Глава Католицької Церкви «висловивши побажання, щоб у приготуванні подвійної синодальної зустрічі на тему сім’ї відбулися консультації з Божим людом».
«Очевидно, – зауважив Папа, – така консультація жодним чином не вичерпує можливостей почути sensus fidei (відчуття віри). Але чи ж було б можливим говорити про сім’ю, не вислухавши родини, не почувши їхніх радощів та сподівань, болів та тривог? Завдяки відповідям на два опитувальники, надіслані місцевим Церквам, ми мали змогу почути принаймні деякі з них щодо питань, які стосуються їх зблизька і щодо яких вони мають що сказати».
«Синодальна Церква – це Церква слухання, усвідомлюючи, що слухати, це “щось більше, ніж чути”. Це слухання є взаємним, в якому кожен може чогось навчитися. Вірний люд, Єпископський збір та Єпископ Риму – кожен слухаючи іншого та всі разом – Святого Духа», – сказав Святіший Отець, зазначаючи, що Синод Єпископів є «точкою збігу цього динамізму слухання на всіх рівнях життя Церкви»: синодальний шлях розпочинається слуханням Божого люду та прямує далі через слухання пастирів.
«Як Отці Синоду, єпископи діють, як справжні охоронці, тлумачі та свідки віри всієї Церкви, яку повинні вміти розрізнити у часто мінливих потоках громадської думки», – вів далі Папа, завершуючи цю думку пригадкою про те, що «кульмінацією синодального шляху є слухання Єпископа Риму, покликаного висловлюватися, як “Пастир й Учитель всіх християн”: не на основі власних переконань, але як найвищий свідок віри всієї Церкви». А тому той факт, що синод діє «cum Petro et sub Petro» (з Петром та під проводом Петра), «не є обмеженням свободи, але гарантією єдності».
За словами Наступника святого Петра, «синодальність, як установчий вимір Церкви», допомагає нам краще зрозуміти суть ієрархічного служіння. Адже якщо зрозуміємо слова святого Івана Золотоустого, що «Церква і Синод –це синоніми», тому що Церква – це ніщо інше, як «спільний шлях Божого стада стежками історії», то зрозуміємо також, що «всередині неї ніхто не може бути піднесений понад інших».
Пригадавши, що Ісус установив Церкву, «поставивши на її чолі апостольський збір, в якому святий Петро є скелею», Святіший Отець підкреслив, що у цій Церкві, як у «перевернутій піраміді» вершина перебуває під основою, і саме тому «тих, хто здійснює владу, називаємо служителями». І в такій перспективі Наступник святого Петра є ніким іншим, як «слугою слуг Божих». «Ніколи не забуваймо,– наголосив Папа Франциск, – про те, що для Ісусових учнів учора, сьогодні і назавжди єдиною владою є влада служіння, єдиною силою є сила хреста».
Далі Глава Католицької Церкви сказав кілька слів про різні рівні синодальності, зазначаючи, що першим є рівень місцевої Церкви – єпархії чи дієцезії, в яких також повинні діяти «органи сопричастя», які безпосередньо зв’язані з Божим любов та його проблемами. І оскільки не є слушним, «аби Папа заміняв місцеві єпископати» в окресленні проблем на їхніх територіях, існує необхідність «здійснення здорової децентралізації».
Зібрання Синоду Єпископів у Ватикані є вираженням синодальності на рівні Вселенської Церкви. А завдання «будувати синодальну Церкву» є, за словами Святішого Отця, «місією, до якої ми всі покликані», яка також носить у собі «екуменічні наслідки».
«Я переконаний, – сказав Глава Католицької Церкви, – що в синодальній Церкві зможе краще висвітлитися також і здійснення Петрової першості. Папа не стоїть сам понад Церквою, але всередині неї, як охрищений між охрищеними, а всередині єпископського збору – як єпископ між єпископами, покликаний, одночасно, як Наступник апостола Петра, керувати Церквою Риму, яка в любові очолює всі Церкви».
На завершення Святіший Отець також звернув увагу на суспільний і загальнолюдський вимір «синодальної Церкви». «Як Церква, що прямує вперед разом з людьми, беручи участь у перипетіях історії, спричиняємося до зростання мрії про те, що відкриття непорушної гідності народів та служіння, як характеристика влади, зможуть допомогти і громадянському суспільству зростати у справедливості та братерстві, породжуючи кращий і достойніший людини світ для поколінь, які прийдуть після нас».
